Abstract:
В статті досліджуються зовнішньополітичні підходи та засоби налагодження двосторонніх відносин Вашингтону та Тегерану і фактичне запровадження політики «стримування» США щодо Ірану.
Встановлено, що оскільки на початку 1980-х pp. значно зросла загроза порушення безпеки на Середньому Сході, президентська адміністрація Р. Рейгана поступово розширює вплив США у Перській затоці та реалізує концепцію «стратегічного консенсусу», яка передбачала посилення американської політики в регіон і проголошує «доктрину Рейгана» для досягнення глобального впливу США.
Враховуючи можливості ІРІ з надання впливу на ослаблення антиамериканської політики радикальних екстремістських організацій на Близькому Сході, адміністрація Р. Рейгана спробувала встановити неофіційний двосторонній діалог з поміркованими представниками іранського керівництва. Після оприлюднення в США зазначених таємних американо-іранських контактів та здійснення стратегії обміну «озброєння-на-заручників», у Сполучених Штатах вибухнув внутрішньополітичний скандал, пов’язаний з незаконним продажом американської зброї в Іран. Щоб компенсувати втрати американському іміджу від справи «Іран-контрас», яка завдала удару по довірі до США серед монархій Перської затоки, Р. Рейган трансформував регіональну політику у бік проведення тиску на ІРІ. Підтверджено, що найбільшим інтересом США у ході ірано-іракської війни розглядалось сприяння якомога більшому послабленню суперниками один одного, щоб жодна з близькосхідних країн не змогла стати гегемоном у регіоні і перешкодити поширенню американського впливу у Перській затоці.
Наголошується, що 1980-ті рр. були нестійким періодом у відносинах між Сполученими Штатами та Іраном і пройшли через чотири етапи: байдужості, ворожості, співпраці і вкінці протистояння.
